Українська художниця Дар’я Кольцова презентувала проєкт «Відлуння» на Венеційській бієнале, перетворивши звичний міський пейзаж Венеції на простір тривожної присутності війни. На семи локаціях навколо Арсеналу мисткиня розвісила на мотузках форму українських військових — там, де в місті зазвичай можна побачити білизну, рушники чи повсякденний одяг місцевих мешканців. Цей жест одразу зміщує сприйняття: знайома для Венеції побутова сцена раптом стає не домашньою, а воєнною, не декоративною, а болісною, не туристичною, а політичною.

Проєкт Кольцової працює саме через це зіткнення. Венеція для мільйонів людей асоціюється з красою, мистецтвом, каналами, історичною архітектурою та великими культурними подіями. Бієнале перетворює місто на глобальну сцену сучасного мистецтва, куди приїжджають куратори, художники, колекціонери, журналісти й глядачі з усього світу. Але «Відлуння» не намагається змагатися з пишністю павільйонів чи масштабом офіційних експозицій. Навпаки, воно входить у міський простір майже непомітно, як щось випадкове, побутове, наче залишене кимось на мотузці після прання.

Саме в цій зовнішній простоті й полягає сила інсталяції. На мотузках висить не символічна форма, виготовлена спеціально для мистецького проєкту, а реальний одяг українських військових. Його передали українські митці-військовослужбовці, жінки з армії та бійці бригади «Азов». Більшість речей використовували в бойових діях, тому на них залишилися імена власників, сліди зношення, потертості, пошкодження й невидима для випадкового перехожого пам’ять про фронт. Це не просто тканина кольору хакі. Це матеріальні свідки війни, які опинилися в одному з найвідоміших культурних центрів світу.

Важливо, що Кольцова не супроводила інсталяцію пояснювальними табличками, музейними текстами чи вказівками на авторство. Для глядача немає інструкції, як саме потрібно читати побачене. Людина може спершу не зрозуміти, чи це частина художнього проєкту, чи реальні речі солдатів, чи випадкова деталь міського простору. Така невизначеність є частиною задуму. Художниця свідомо не дає глядачеві безпечної дистанції, яку зазвичай створює мистецьке пояснення. Коли поруч є табличка, об’єкт легше класифікувати: це експонат, це автор, це концепція. Тут же цієї опори немає.

Через відсутність тексту «Відлуння» працює не як виставковий об’єкт у звичному сенсі, а як втручання в повсякденність. Форма висить у місті так само, як висів би буденний одяг. Але її присутність порушує нормальність простору. Вона змушує зупинитися, придивитися, відчути незручність. Чому військова форма тут? Кому вона належала? Чи живий її власник? Чи це мистецтво, чи документ? Чи можна спокійно пройти повз? Саме ці питання й створюють той стан нестабільності, про який говорить авторка.

Кольцова пояснила, що прагнула показати, як наслідки війни інтегруються в мирне життя. Для українців це давно не абстракція. Війна присутня не лише на фронті, а й у квартирах, де чекають військових, у лікарнях, де лікують поранених, у містах, які живуть під повітряними тривогами, у шафах, де лежить форма близьких людей, у фотографіях, повідомленнях, волонтерських зборах, розмовах і мовчанні. Але для європейського глядача війна часто лишається новиною, політичним питанням або темою міжнародної безпеки. «Відлуння» переносить її з площини інформації у площину фізичної присутності.

Особливе значення має місце, з якого розпочали розвішування форми, — вулиця Рамо де ла Тана. Її назва пов’язана з Приазов’ям, історичним регіоном Тана, звідки до Венеції транспортували коноплі для виготовлення корабельних канатів. Цей історичний зв’язок між Венецією та українським Причорноморсько-Приазовським простором додає проєкту ще одного шару. Сьогодні Приазов’я асоціюється не з торговими маршрутами й матеріалами для морської держави, а з війною, окупацією, обороною Маріуполя, полоном, втратами й боротьбою. Тому українська військова форма у Венеції стає не чужорідною, а повертає до міста забутий слід історичної взаємозалежності.

У цьому жесті немає прямої ілюстративності. Кольцова не показує сцени бою, не використовує документальні кадри, не працює з гучним драматичним монтажем. Вона обирає тиху, але дуже сильну форму присутності. Одяг сам по собі є інтимним предметом. Він зберігає форму тіла, запах, сліди руху, потертості, подряпини, іноді плями й ремонти. Коли йдеться про військову форму, ця інтимність поєднується з небезпекою, обов’язком, страхом і досвідом виживання. Розвішана на мотузках форма виглядає ніби після прання, але її неможливо «відпрати» від війни.

Проєкт «Відлуння» також говорить про українських митців, які стали військовими. Після початку повномасштабного вторгнення багато людей культури пішли до війська, волонтерства, медіаоборони або документування злочинів Росії. Українське мистецтво більше не може існувати окремо від війни, бо самі художники, музиканти, режисери, письменники й актори стали частиною спротиву. Форма, передана митцями-військовослужбовцями, у цьому сенсі є подвійним свідченням: вона належить людям, які одночасно захищають країну і залишаються носіями її культури.

Участь жінок з армії в цьому проєкті теж важлива. Українська війна давно зруйнувала стереотип про виключно чоловічий фронт. Жінки служать, воюють, командують, лікують, евакуюють, працюють зі зв’язком, дронами, розвідкою, логістикою й медіа. Їхня форма в інсталяції — це нагадування про реальну присутність жінок у війську й про те, що досвід війни не можна зводити до одного образу солдата. Українська армія складається з різних людей, біографій, професій і тіл, і всі вони залишають матеріальні сліди.

Водночас присутність форми бійців «Азову» додає проєкту ще один складний і впізнаваний контекст. Для України «Азов» пов’язаний із обороною Маріуполя, «Азовсталлю», полоном і символом надзвичайної стійкості. Для міжнародної аудиторії це також тема, навколо якої роками точилася інформаційна боротьба. У просторі Венеційської бієнале ця форма працює як частина реальної історії українського спротиву, а не як пропагандистський знак. Вона повертає розмову до конкретних людей, речей і досвіду війни.

«Відлуння» з’явилося поруч із офіційним українським павільйоном «Гарантії безпеки», відкритим на 61-й Венеційській бієнале. Павільйон присвячений невиконаним гарантіям безпеки, заради яких Україна віддала свій ядерний арсенал у 1996 році після підписання Будапештського меморандуму. Це один із ключових політичних сюжетів сучасної української історії: держава, яка відмовилася від ядерної зброї в обмін на обіцянки безпеки, згодом стала жертвою повномасштабної агресії однієї з країн-гарантів. На цьому тлі проєкт Кольцової виглядає як людський, тілесний і матеріальний вимір тієї самої теми.

Якщо павільйон говорить про міжнародні домовленості, дипломатичні документи й архітектуру безпеки, то «Відлуння» показує, що відбувається, коли ці гарантії не працюють. Тоді замість абстрактних формул залишаються люди у формі, зношений одяг, пошкоджена тканина, імена на речах і тіла, які беруть на себе удар. Це мистецтво не дозволяє говорити про війну лише мовою політичних декларацій. Воно повертає розмову до ціни, яку Україна платить щодня.

Для Венеційської бієнале поява такого проєкту є нагадуванням, що сучасне мистецтво не завжди потребує закритого залу. Іноді найсильніше висловлювання виникає саме там, де його не очікують: на вузькій вулиці, між будинками, над головами перехожих. Кольцова використовує міську тканину Венеції як частину роботи. Мотузки, фасади, повітря, рух людей, випадковий погляд — усе це стає елементами інсталяції. Вона не просто демонструє форму, а змінює простір довкола неї.

Для української культури «Відлуння» важливе тим, що воно говорить про війну без прямого шоку, але з великою внутрішньою силою. У ньому немає надмірної патетики, але є точність. Воно не пояснює глядачеві, що саме потрібно відчувати, але створює умови, в яких байдужість стає майже неможливою. Речі, які були на фронті, опиняються в мирному місті й починають діяти як свідки. Вони мовчать, але це мовчання звучить гучніше за багато промов.

Проєкт Дар’ї Кольцової показує, що українське мистецтво під час війни не лише документує травму, а й шукає нові способи говорити з міжнародною аудиторією. Воно не просить жалю, а створює ситуацію зустрічі. Глядач у Венеції не отримує готового пояснення, але стикається з присутністю української війни у власному безпечному маршруті. І саме в цьому полягає головний ефект «Відлуння»: війна, яку можна було сприймати як далеку, раптом виявляється поруч — на мотузці між будинками, у складках тканини, в іменах на формі, в тиші міста, яке звикло до краси.