Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка разом із 1-м корпусом Національної гвардії України «Азов» працює над виставою «Одіссея. Меотида» — постановкою, яка поєднає античний міф із реальними свідченнями оборонців Маріуполя. Це один із тих театральних проєктів, у яких сучасна українська сцена звертається не просто до теми війни, а до внутрішнього досвіду людей, що пройшли через оборону міста, полон, втрати, очікування й складне повернення до життя. Після прем’єри виставу планують включити до постійного репертуару театру Франка, що робить її не разовою подією, а частиною довшої культурної розмови про пам’ять, стійкість і ціну свободи.
Автором п’єси став військовий «Азову» та драматург Олексій Доричевський. Уже сам цей факт визначає особливу природу майбутньої постановки: текст створює не зовнішній спостерігач, а людина, яка належить до середовища військових і говорить ізсередини цього досвіду. Для українського театру воєнного часу це принципово важливо, адже війна дедалі частіше перестає бути лише темою для художнього осмислення й стає мовою свідчення. У таких роботах драматургія народжується не з абстрактної ідеї, а з пам’яті, болю, конкретних історій і потреби зафіксувати те, що не повинно зникнути в потоці новин.
Режисером «Одіссеї. Меотиди» виступив Іван Уривський — один із найпомітніших українських театральних режисерів останніх років, відомий сучасними інтерпретаціями класики та здатністю працювати з великими текстами як із живим матеріалом. Для нього ця постановка стане першою роботою на великій сцені за текстом сучасного військового драматурга. Це важливий творчий виклик: замість переосмислення вже канонізованої літератури режисер працюватиме з текстом, який народився майже в реальному часі, поруч із подіями, що досі тривають і болять суспільству.
В основі постановки — «Одіссея», один із головних міфів європейської культури про війну, довгу дорогу, втрати, випробування і повернення додому. Але в українському контексті цей сюжет набуває нового звучання. Повернення Одіссея після Троянської війни тут перегукується з досвідом українських військових, які після оборони Маріуполя, боїв, полону або тривалого очікування на обмін проходять власний шлях назад — не лише географічний, а й внутрішній. Дім у такій історії — це не просто місце на мапі. Це пам’ять, родина, тіло, мова, довіра, здатність знову бути серед своїх і водночас жити з тим, що сталося.
Назва «Меотида» походить від давньогрецької назви Азовського моря. У виставі вона не зводиться до конкретної географічної точки, а перетворюється на символ дороги додому. Це дуже точний образ для історії про Маріуполь і «Азов», адже Азовське море в українській пам’яті після 2022 року нерозривно пов’язане з містом, облогою, «Азовсталлю», полоном і незламністю людей, які тримали оборону в умовах майже неможливого. Меотида в цій постановці може звучати як простір між минулим і майбутнім, між війною і поверненням, між травмою і спробою знову віднайти себе.
Вистава поєднає класичний текст із реальними історіями українських військових. Це означає, що античний міф не буде використаний як декоративна рамка або культурна цитата. Він стане способом говорити про сучасний досвід мовою, яка має глибину тисячоліть. У цьому й полягає сила міфу: він дозволяє побачити конкретну історію не менш гостро, але ширше — як частину універсального людського досвіду війни, розлуки, втрати, виживання й повернення. Водночас реальні свідчення оборонців Маріуполя повертають міф із висоти символів до живого голосу конкретної людини.
Генеральний директор театру Франка Євген Нищук наголошує, що через мистецтво постановка має допомогти сформувати для майбутніх поколінь наратив стійкості та вибореного права на незалежну державу. У цих словах важлива не лише культурна, а й історична функція театру. Сцена стає місцем, де суспільство не просто переживає емоції, а створює пам’ять. Бо війна — це не тільки дати, мапи, статистика, хронологія боїв і кількість зруйнованих будівель. Це також людські голоси, погляди, мовчання, сни, провина вцілілого, очікування близьких, страхи, надія й та форма гідності, яка зберігається навіть у найтемніших обставинах.
Сам Олексій Доричевський говорить, що вистава намагатиметься розповідати не про цифри чи послідовність подій, а про внутрішній стан людей, які обороняли Маріуполь і пережили полон. Це дуже важливе зміщення акценту. Українське суспільство багато знає про Маріуполь як символ спротиву, але значно складніше говорити про те, що відбувається з людиною після такого досвіду. Як вона повертається з війни? Як пояснює собі пережите? Чи можливо повернутися додому, якщо частина тебе залишилася в місті, на заводі, у камері, в пам’яті про побратимів? Саме ці питання, ймовірно, стануть емоційним центром постановки.
«Одіссея. Меотида» з’являється в момент, коли українська культура активно шукає мову для осмислення повномасштабної війни. Документальне кіно, література, музика, візуальне мистецтво й театр намагаються працювати з матеріалом, який ще не став минулим. Це особливо складно для сцени, бо театр передбачає присутність живого тіла, голосу й глядача тут і зараз. Коли на сцені звучать історії військових, полону й Маріуполя, вони не сприймаються як віддалена реконструкція. Вони входять у зал як досвід, що триває поруч із глядачем.
Для театру Франка ця постановка може стати важливою репертуарною подією. Національна сцена традиційно працює з класикою, але сьогодні перед нею стоїть інше завдання — не лише зберігати канон, а й створювати тексти, які зможуть пояснити цей час майбутнім поколінням. Співпраця з «Азовом» у цьому сенсі є не просто партнерством театру й військового середовища. Це спроба побудувати міст між фронтовим досвідом і цивільним суспільством, між людьми, які пережили війну безпосередньо, і тими, хто має навчитися слухати, не спрощуючи чужий біль.
Театр у такому форматі стає місцем зустрічі. Він не може замінити документ, суд, архів або історичне дослідження, але може зробити інше — показати людину всередині великої історії. Антична «Одіссея» в цій постановці, ймовірно, допоможе уникнути прямолінійності й публіцистичного тону. Міф дає простір для метафори, але реальні свідчення не дозволяють відірватися від конкретики. Саме в цьому поєднанні може народитися сильна театральна мова: не репортаж і не пам’ятник, а жива драматична форма про шлях, втому, любов, страх, пам’ять і повернення.
Маріуполь у сучасній українській культурі вже став одним із ключових символів війни. Але символи мають небезпеку застигати, перетворюватися на гасла або офіційні формули. Мистецтво потрібне для того, щоб повертати символам людський вимір. За словом «Маріуполь» стоять не лише карти боїв і кадри руйнувань, а конкретні люди: військові, медики, цивільні, родини, полонені, ті, хто чекав, і ті, хто не дочекався. «Одіссея. Меотида» може стати саме такою спробою — говорити про великий національний біль через окрему людину, її внутрішній рух і складну дорогу додому.
Поява вистави в постійному репертуарі означатиме, що ця розмова не завершиться прем’єрним показом. Вона триватиме з різними глядачами, у різні дні, з різними емоційними реакціями. І це важливо, бо пам’ять про війну формується не за один вечір. Вона потребує повторення, осмислення, суперечок, тиші й готовності повертатися до складних тем. Театр Франка, беручись за таку постановку, фактично заявляє: історії оборонців Маріуполя належать не лише військовій хроніці, а й українській культурній пам’яті.
«Одіссея. Меотида» — це проєкт на перетині міфу, документу й сучасної української драми. Він говорить про війну не через масштаб статистики, а через шлях людини, яка намагається повернутися — до дому, до близьких, до власного голосу, до життя після пережитого. І саме тому ця вистава може стати однією з важливих театральних подій сезону: не лише через гучні імена її авторів, а через тему, яку українське суспільство ще довго буде вчитися промовляти.
