Андрій Борисович Єрмак — одна з найвпливовіших і водночас найсуперечливіших постатей новітньої української політики. Він не прийшов у владу класичним партійним шляхом і не будував публічну кар’єру на трибунах чи мітингах. Його траєкторія — це історія людини апаратного типу, яка вміє домовлятися, збирати інтереси різних середовищ і перетворювати розрізнені контакти на конкретні рішення. Саме тому в оточенні Володимира Зеленського Єрмак швидко став не просто чиновником, а політичним «вузлом», через який проходили кадрові конфігурації, міжнародні комунікації, переговорні треки та внутрішня координація влади. Для прихильників це означало ефективність і порядок у кризі, для критиків — надмірну концентрацію впливу в руках посадовця, якого ніхто не обирав, але який здатний визначати правила гри.
Єрмак народився 21 листопада 1971 року в Києві. Освіту здобув у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на юридичному факультеті, формуючи фундамент міжнародного права та переговорної культури. Його стартова професійна біографія пов’язана з юриспруденцією: він працював адвокатом, згодом заснував і керував юридичною компанією, що спеціалізувалася на супроводі бізнесу, контрактній роботі та питаннях інтелектуальної власності. Саме цей напрямок нерідко ставав «вхідним квитком» у креативні індустрії, і Єрмак поступово перейшов у продюсерський сегмент — працював із медійними та кінопроєктами, відчуваючи логіку шоу-бізнесу та публічних комунікацій. В українській реальності це нетипове поєднання — право і кіно — дало йому важливу перевагу: здатність мислити не тільки юридичними формулами, а й репутаційними ризиками та “картинкою”, яка впливає на масову аудиторію.
У політиці Єрмак проявився під час трансформації влади 2019 року, коли Зеленський сформував нову команду і почав будувати власну вертикаль. Спершу Єрмак був радником президента, а 11 лютого 2020 року став головою Офісу Президента України. З цього моменту його роль стала системоутворюючою: в умовах монобільшості парламент фактично працював у зв’язці з Банковою, а Офіс президента з апарату протоколу та паперів перетворився на центр прийняття рішень. І в цій конструкції керівник ОП автоматично отримував величезний вплив. На практиці Єрмак опинився в позиції, яку в українській традиції називають “сірим кардиналом”: він не є президентом, не має прямого мандата виборця, але здатен визначати темп, порядок денний, кадрові баланси й канали доступу до першої особи держави.
До повномасштабного вторгнення його ім’я найчастіше звучало в контексті переговорів та чутливих гуманітарних сюжетів: процесів обміну утримуваними, консультацій щодо деескалації, контактів із міжнародними посередниками. Це саме та сфера, де переговорник здатен отримати і лаври, і удари одночасно. Будь-який успіх у звільненні людей сприймається як заслуга, а будь-який компроміс, навіть уявний, — як загроза. На цьому тлі вибудовувалася й медійна поляризація: частина суспільства бачила в Єрмакові необхідного кризового менеджера, інша — людину, яка концентрує надмірні важелі й може впливати на стратегічні рішення без достатнього контролю.
Окремий вимір його репутації — скандали, що роками «прошивали» образ керівника ОП. Один із найболючіших сюжетів пов’язаний із записами, на яких молодший брат Єрмака Денис нібито обговорював питання “кадрових домовленостей” і сум, що звучали як плата за призначення. Формально історія не завершилася юридичною катастрофою для Єрмака, але політично вона закріпила підозру: якщо навіть тінь торгу посадами з’являється біля дверей Банкової, удар іде не лише по фігурантах, а по довірі до всієї системи. Подібні епізоди в українській політиці рідко «помирають» — вони стають архівною зброєю, яку дістають у потрібний момент.
Ще більш токсичним і стратегічно руйнівним для довіри став “Вагнергейт” — історія про провалену операцію із затримання найманців ПВК «Вагнер». Незалежно від того, як саме розподілялася відповідальність, у суспільній свідомості цей кейс зафіксував головне: коли йдеться про операції спецслужб, будь-яке відтермінування чи політичний розрахунок виглядає як фатальна помилка. Сам Єрмак заперечував свою провину, а доведення в цій темі завжди розмивалося між секретністю, політичними інтересами та конкуренцією силових груп. Та репутаційний ефект був очевидний: з цього моменту Єрмака почали частіше оцінювати не як менеджера, а як “ризик”, навколо якого концентрується занадто багато чутливих рішень.
Після 24 лютого 2022 року роль Єрмака трансформувалася. У війні він став одним із головних комунікаційних менеджерів української держави на міжнародному треку — регулярні контакти з партнерами, участь у переговорах, робота з пакетами допомоги, санкційною політикою, координацією підтримки. У воєнний час така функція об’єктивно посилює вплив. Коли країна живе в режимі швидких рішень і постійної загрози, апаратна вертикаль намагається працювати “на швидкість”, а не “на процедуру”. Це приносить результат у моменті, але створює стратегічну проблему на майбутнє: суспільство починає запитувати, де межа між необхідною централізацією та звичкою керувати без противаг.
Кульмінація й одночасно різка точка перелому в історії Єрмака сталася 28 листопада, коли президент України Володимир Зеленський звільнив його з посади голови Офісу президента. Після цього в публічному просторі Єрмак фактично зник. У день звільнення він дав єдиний коментар американському виданню New York Post, заявивши, що “йде на фронт” і додав фразу, яка прозвучала як емоційна оборона від хвилі атак: «Я готовий до будь-яких репресій… я чесна і порядна людина». Це повідомлення стало початком нової хвилі запитань — уже не про його вплив, а про те, де він перебуває та який його статус після відставки.
Журналісти звернулися до Генерального штабу ЗСУ із запитанням, чи долучився колишній чиновник до Сил оборони і в якому роді військ. У відповідь було повідомлено, що у складі Сухопутних військ Андрій Єрмак службу не проходить. Публічно сам Єрмак щодо подальших планів не відповів. Окремо журналісти поставили запитання Денису Єрмаку, чи знає він, де перебуває брат. Він прямо місцеперебування не коментував, заявивши, що щодо служби брат до нього не звертався, і водночас емоційно підкреслив, що вважає ситуацію несправедливою та що “людина працювала на Україну 24/7”.
Цей контекст посилився ще одним фактом: у день звільнення, 28 листопада, НАБУ і САП прийшли з обшуками до помешкань і робочого місця на Банковій тодішнього голови Офісу президента. Обшуки проводилися в рамках операції «Мідас», де фігурували, за повідомленнями журналістів, колишній соратник президента Тімур Міндіч, ексвіцепрем’єр Олексій Чернишов та ексміністр енергетики та юстиції Герман Галущенко, а предметом розслідування називалося відмивання близько 100 мільйонів доларів США на державному підприємстві «Енергоатом». Водночас важлива деталь: підозру Андрію Єрмаку НАБУ та САП не вручали. Саме ця комбінація — звільнення, публічна заява про “фронт”, відсутність підтвердження служби у Сухопутних військах та обшуки в межах гучної антикорупційної операції — сформувала нову фазу його історії: від “центру впливу” до “постаті-запитання”, навколо якої дефіцит офіційної інформації множить чутки.
Додатково увагу медіа привернули повідомлення про те, що Єрмак міг відвідувати окремі державні структури після відставки, але офіційно підтверджених даних про проходження служби в конкретному відомстві не прозвучало. Це створило ситуацію, у якій будь-який фрагмент інформації стає паліативом: його або трактують як доказ “зникнення”, або як спробу зберегти безпеку й мінімізувати ризики в період інформаційної атаки. У підсумку — суспільство отримало не ясність, а ще один тест на довіру до інституцій: якщо держава не пояснює статус колишнього керівника найвпливовішого офісу країни, порожнечу заповнюють припущення.
У цій точці біографія Єрмака перетворюється на ширший політичний урок. Його кар’єра — про те, як у молодій демократії апаратна роль здатна вирости до масштабу “другої людини” в країні без формального мандата, коли президентська команда централізує владу, а парламент перетворюється на механізм голосування. У мирний час така модель провокує скандали й конфлікти інтересів, у воєнний — може забезпечувати швидкість реакції. Але будь-яка централізація має ціну, і в історії Єрмака ця ціна проявилася в репутаційних ударах, у постійній підозрі щодо “тіньового впливу”, а згодом — у різкому й публічно драматичному фіналі зі звільненням на тлі антикорупційного сюжету. Чи буде Єрмак у майбутньому повернутий у політичний простір, чи залишиться фігурою “воєнної вертикалі”, яку відсунули після піку впливу, — питання відкрите. Але вже зараз очевидно: його історія є частиною літопису сучасної України, де успіх менеджменту й ризики надвлади завжди йдуть поруч, а довіра суспільства — найдефіцитніший ресурс.
