4 червня в Національній опері України відбудеться прем’єра «Матерів Херсона» — опери українського композитора Максима Коломійця про жінок, які повертають дітей із російської окупації. Твір написаний на замовлення нью-йоркської Метрополітен-опери, однієї з найвпливовіших оперних інституцій світу. Уже сам цей факт робить проєкт подією не лише музичною, а й культурно-політичною: історія українських матерів, вивезених дітей і російських воєнних злочинів стає темою великої сучасної опери, яка звучатиме спершу в Києві, а згодом — на міжнародних сценах.

«Матері Херсона» присвячені одній із найболючіших тем повномасштабної війни — депортації та примусовому переміщенню українських дітей Росією. За офіційними даними, відомо про понад 20 тисяч дітей, яких вивезли або незаконно перемістили, і лише трохи більше 2100 вдалося повернути. За кожною цифрою стоїть окрема родина, розірваний зв’язок, небезпечна дорога, бюрократична боротьба, страх і надія. Опера намагається говорити саме про цей людський вимір — не статистикою, а голосами, музикою, драматургією і досвідом матерів, які не погодилися втратити своїх дітей.

Лібрето до «Матерів Херсона» написав американський драматург Джордж Брант, відомий п’єсою «Grounded», яку раніше адаптували для Метрополітен-опери. Диригуватиме постановкою Кері-Лінн Вілсон — засновниця Ukrainian Freedom Orchestra та музична директорка «Київської камерати». У концертній версії візьмуть участь оркестр і хор Національної опери України, Дитячий хор Київського державного музичного ліцею імені М. В. Лисенка та ансамбль «Київська камерата». Такий склад учасників підкреслює масштаб проєкту: це не камерна ініціатива, а велика інституційна робота на перетині української та міжнародної музичних сцен.

Історія створення опери почалася ще навесні 2022 року, коли Національна опера звернулася до музичної агенції «Ухо» з ідеєю нового репертуарного твору. Співпродюсерка проєкту Саша Андрусик, яка керує агенцією, тоді запропонувала кандидатуру композитора Максима Коломійця. Спочатку йшлося про зовсім інший задум — оперу про Києво-Могилянську академію як один із перших українських університетів. Однак наприкінці 2022 року Метрополітен-опера оголосила конкурс на нову оперу для українських композиторів. У ньому взяли участь 74 автори, а Максим Коломієць вийшов у фінал.

Американська сторона хотіла створити твір саме про війну. Українська команда спершу пропонувала тему Майдану як початку російсько-української війни та історію Романа Ратушного. Для цього навіть почали сценарне дослідження: збирали матеріали, свідчення, списки для читання, пояснювали американському драматургові контекст. Але Джордж Брант не зміг знайти спосіб розповісти цю історію в оперній формі. Вона здалася йому надто складною, трагічною і біографічно обмежувальною з етичного та художнього погляду. Тоді він запропонував іншу тему — матерів, які їдуть на окуповані території повертати дітей.

Ця зміна фокусу виявилася принциповою. Історія викрадених дітей є водночас конкретною і універсальною. Вона має зрозумілий драматичний нерв: дитина зникає, мати вирушає її шукати, окупаційна система бреше, лякає і перешкоджає, а родина намагається пробитися крізь насильство й абсурд. Але за цією структурою стоїть реальний злочин, який не потребує вигаданого посилення. Як наголошувала українська команда, важливо було не «придумувати злочини за Росію», адже Росія вже здійснила їх сама.

Документальна основа лібрето збиралася з відкритих джерел, але цього було недостатньо. Команду Метрополітен-опери зв’язали з благодійною організацією Save Ukraine, яка займається захистом та відновленням сімей і дітей, постраждалих від війни. Саша Андрусик також зверталася до Центру захисту прав дитини, проводила глибинні інтерв’ю з координаторами програм повернення, підлітками, яким вдалося вибратися з окупованих територій, бабусею, яка забрала звідти хлопчика, а також із дослідниками, які локалізують маршрути й місця утримання дітей. Це дало матеріалу не абстрактну, а реальну основу.

Робота над текстом стала окремим процесом культурного перекладу. Джордж Брант надсилав перші варіанти лібрето, а українська команда їх коментувала. Саша Андрусик зробила понад 60 коментарів до матеріалів, а загалом команда побачила сім різних версій тексту. Правки були фактологічними, контекстними, культурними й драматургічними. Їхня мета полягала не в тому, щоб «прикрасити» сюжет, а в тому, щоб українському глядачеві не було дивно, соромно або неправдоподібно. Опера мала звучати так, щоб її можна було приміряти на реальний досвід війни.

Одним із показових прикладів стала перша дія, яка в ранньому варіанті починалася з того, що люди в херсонському метро перечікують обстріл ЗСУ. Для українського контексту така сцена була неможливою одразу з кількох причин: у Херсоні немає метро, ЗСУ не обстрілювали центр міста під час окупації, а досвід херсонців у ті місяці не був досвідом укриттів від українських атак. Подібні деталі могли б зруйнувати довіру глядача, адже для українців вони не просто неточності, а помилкове розуміння реальності окупації.

Іншим важливим епізодом була лінія шкільної вчительки, яка за сюжетом передає батькам пропозицію окупаційної влади відправити дітей у табори в Криму. У першому варіанті, коли ставало зрозуміло, що дітей не повертають, ця вчителька мала застрелитися. Українська команда пояснювала, що такий фінал виглядає не лише неправдоподібно, а й надто мелодраматично. У реальності люди, які співпрацюють з окупаційною владою, частіше тікають, виправдовуються або продовжують існувати в системі банального зла. У результаті лінію змінили: вчителька просто виїздить із міста.

Ці приклади показують, наскільки складно іноземному авторові працювати з українською воєнною реальністю без постійного діалогу з тими, хто її проживає. Зовнішній погляд може бути уважним і співчутливим, але він легко скочується в умовності, які для українців звучать фальшиво. Саме тому участь українських продюсерів, драматургів, композитора й консультантів була необхідною. Опера про Херсон не могла бути просто універсальною історією про материнство. Вона мала залишитися саме історією про Херсон, окупацію, українських дітей і конкретну російську систему викрадення.

Єдиною реальною персонажкою, яка залишилася в опері під власним іменем, стала уповноважена при президентові РФ з прав дитини Марія Львова-Бєлова. В одному з епізодів використано сцену її пресконференції в Москві, де вона коментує ордер на арешт від Міжнародного кримінального суду. Для української сторони це важлива частина твору: російські публічні виступи, побудовані на цинізмі та абсурді, самі стають матеріалом для мистецтва. І ця сцена може зафіксувати для міжнародної аудиторії конкретне ім’я та конкретну відповідальність.

Перше виконання в Києві матиме особливе емоційне навантаження. У залі очікують присутності родин і дітей, яких вдалося врятувати з окупації. Для них ця опера не буде лише мистецькою подією. Це буде зустріч із власним болем, страхом і дорогою повернення, перенесеними в музику. Саша Андрусик зізнавалася, що вже на першій репетиції почала плакати, коли почула хор. Коли речі, які люди прожили, раптом звучать зі сцени, це може бути і травматичним, і частково терапевтичним досвідом.

Сценічна прем’єра «Матерів Херсона» має відбутися у Варшаві в жовтні 2026 року, а в Нью-Йорку — у квітні 2028-го. Для міжнародної аудиторії ця опера має пояснити не лише окрему історію, а масштаб проблеми. Чим більше часу минає, тим складніше повертати дітей, яких Росія вивезла, ізолювала, перевиховувала або розчинила в системі. Саме тому кожна форма розповіді — журналістика, документальне кіно, дипломатія, судові справи чи опера — стає способом не дати темі зникнути з поля зору світу.

Важливо, що проєкт пов’язаний саме із Метрополітен-оперою. Така інституція працює не лише як сцена для однієї вистави, а як глобальна мережа поширення культурного продукту. Опера може бути записана, показана в кінотеатрах, представлена в різних країнах і обговорена в міжнародному середовищі. Для України це шанс говорити про злочини Росії мовою, яку почують не лише політики чи правозахисники, а й глядачі, для яких культура часто стає першим шляхом до розуміння чужої трагедії.

«Матері Херсона» також важливі для розвитку сучасної української опери. Максим Коломієць говорить про те, що цей жанр потребує довгого марафону: замовлень, практики, інституцій, готових ризикувати, і середовища, де композитори можуть набувати досвіду. В Україні з системою замовлень досі складно, багато тримається на незалежних ініціативах. Але сам факт, що український композитор працює на замовлення Метрополітен-опери над твором про українську війну, свідчить про існування сильної сцени нової музики, яка роками готувала таких авторів і продюсерів.

За звучанням «Матері Херсона» не є авангардним твором. Це радше лірична американська опера, більш класична за формою, ніж попередні радикальніші проєкти, з якими працювало «Ухо». Але така естетика відповідає запиту великої інституції й дає змогу складній темі бути почутою широкою аудиторією. У цьому немає простого компромісу. Є спроба знайти форму, яка витримає і правду документального матеріалу, і вимоги великої сцени, і емоційну силу хорового та оркестрового звучання.

У підсумку «Матері Херсона» — це більше, ніж прем’єра нової опери. Це спроба зробити український досвід війни частиною світового культурного архіву. Це твір про матерів, які проходять крізь окупацію, брехню й страх заради дітей. Це мистецьке свідчення про злочин, який Росія намагається розчинити в бюрократичних формулюваннях і пропагандистських пресконференціях. І це нагадування, що культура під час війни не є втечею від реальності. Вона може бути способом назвати зло, зберегти голоси постраждалих і донести правду туди, куди політичні заяви не завжди доходять.